«Нам ця війна була потрібна»: сповідь «кіборга»

«Нам ця війна була потрібна»: сповідь «кіборга»

Вони стояли на смерть, захищаючи, як тоді здавалося, одні руїни. Однак ті, хто пройшов пекло і мужньо 242 дні тримав оборону Донецького аеропорту, що  став символом незламності та мужності українських воїнів, добре розуміє, чому не варто було віддавати ворогу цю фортецю духу.

Чому варто було стояти до кінця – розповів 41-річний Віталій Смілка (позивний «Ірак») зі Львівщини, який також пройшов пекло боїв за Донецьке летовище. Маючи за спиною колосальний  військовий досвід – службу у спецпідрозділі «Барс», спецзаставі прикордонних військ, 8-му аеромобільному полку та участь у миротворчій місії в Іраку у 2005-му році – вирішив: осторонь воєнних дій на Донбасі, залишитися не може. Хоча мав гіркий досвід щодо наших Збройних Сил.

«Найбільше Московія ненавиділа «Правий сектор»

Із ким стати пліч-о-пліч у захисті рідної землі визначився відразу. «Найбільше тоді Московія ненавиділа «Правий сектор» – і я знав чітко: піду туди. Хоча, як тільки мав виїжджати, дружина повідомила радісну звістку: вагітна. Але я знав: від своєї ідеї не відступлюся», – пригадує боєць.

 

«Був липень 2014-го. Ми приїхали у Піски. Вже у перші місяці війни зрозумів, це не Ірак. Хоча добровольці, декотрі без досвіду, воювали на такому ентузіазмі, що я іноді дивувався. Надзвичайно допомагали волонтери, ми навіть ділилися харчуванням і одягом із ЗСУ, яких дуже погано тоді забезпечували», – продовжив воїн.

Командир відділення, а потім взводу Смілка добре пам’ятає: окупанти «накривали» «градами» райони неподалік від їхньої позиції, а потім по сєпарському телебаченні воїни чули: «бендеровци» перетворили місто на руїни, навіть психлікарню не пошкодували».

Та переконати місцевих у протилежному було марно. Воїн пригадує: у невеличкому селі Піски тоді мешкала еліта: судді, прокурори, навіть один мільярдер. А коли почалися бойові дії, на території багатої окраїни Донецька залишилось близько 10% мешканців, яким наші воїни ще й допомагали.

«Одного разу один з місцевих таки зізнався: «Я знаю, хто пограбував Піски. Коли ви вже підходили сюди, раптом заїхали вони – кричали, аби ми втікали, бо зараз сюди зайдуть бендери. А потім по вулицях поїхали вантажівки і почався тотальний грабіж помешкань. А коли я зробив зауваження, побачив направлений на себе автомат і почув: «Ти чьо, дєд, «калаху» захатєл?!», – розповів Смілка. Та це був лише один випадок прозріння місцевих, бо згодом, коли бійці подарували місцевому хлопчику привезені волонтерами шоколадки, той похвалився татові: «Дивився, скільки мені бендери шоколадок надавали». А опісля їхній будинок розбомбила ворожа міна – і ті у нещасті звинуватили українських воїнів.

Аеропорт: «таке не забувається»

«Наше завдання у Пісках – максимально прикривати Донецький аеропорт.  А перше перемир’я, яке оголосили у вересні,  нічого не змінило, – продовжує Смілка. – Та вже в жовтні добровольцям повідомили: охочі – в аеропорт».

«Я вже тоді бачив, як їх обстрілюють, знав, що це кільце. Туди навіть страшно було доїхати, не те, що воювати. Нас закинули на кілька тижнів. Ми були справді як зомбі, як кіборги. Було, навіть воду економили. Часто присипало. Іноді навіть підкрадалася у бійців думка: ну його той аеропорт. Бо через тиждень боїв на летовищі бійці вже нічого не розуміли: думали лише про те, як близько вороги», – зізнається «кіборг».

Та додає: «А медикам, які рятували воїнів в аеропорту, взагалі треба пам’ятник поставити. Я досі не знаю, куди вони евакуйовували поранених, аби не деморалізовувати дух воїнів, – там же все обстрілювати. До того ж багато- хто каже: «Для чого треба було аеропорт тримати?». А я кажу: «Треба було! Обов’язково!». Адже там була ідеальна злітна смуга, яку вороги не бомбили, лише термінал, бо знали: з Росії літаками можуть отримати все, що потрібно, разом з приземленою авіацією», – переконаний воїн. – Хоча у мене там загинули побратими. Танк виїхав, вистрілив – і їх уже не було серед живих. Це найважче – таке не забувається».

При цьому воїн наголошує: «Горджуся, що воював у «Правому секторі», бо зі мною були надзвичайні люди: професор Сімферопольського університету, були навіть чеченці, поляк, білорус, росіянин «ФСБшник» з українським корінням (у Росії дехто вовком дивився на його батьків, а дехто тихенько дякував за сина). Були хлопці з Луганська, які пішли у добровольці, аби не «засвітитися»: не хотіли йти у ЗСУ, бо як їм потім повертатися у будинок, де всі сусіди – сєпари. Вразили ті ж чеченці – воювали за нас через те, що «не могли цього зробити вдома». Зізнавалися: прийшли вбивати кадировців, які воювали за окупантів, російських солдат і за одно ще й наших сєпарів», – пригадує Смілка.

«Перемир’я»: відкрили б вогонь – потрапили б під статтю»

Вже тоді боєць побачив колосальну різницю між добровольчим батальйоном і підрозділом ЗСУ – особливо під час «перемир’я».

«Одного разу ми передали точні координати ЗСУ тих позицій, з яких ворожі «гради» бомбили місто. Та згодом не почули від них жодного пострілу. Опісля  запитали: «Чому мовчали? На тих позиціях ж був «Моторола»!» У відповідь почули: «Ми під присягою: відкрили б під час перемир’я вогонь, потрапили б під статтю». Хоча згодом хлопці з ЗСУ таки віддали нам два «урали» зі словами: «Ми стріляти не можемо, а ви можете», – зізнався «кіборг».

І додав: «Ще одна схожа цікава історія трапилася у тому ж 2014 році: прийшли до нас хлопці з ЗСУ і розповіли: їм дали наказ – мали піти у розвідку конкретно вказаним маршрутом. Ми ж їх попередили: «Не лізьте туди, хлопці, йдіть іншим маршрутом». Послухались. А потім ту посадку, якою вони мали йти, розбомбили. Воїни ж завдання виконали і повернулися цілими та неушкодженими. А потім я особисто чув, як кричав той полковник, який їм віддав наказ. «Якого ви… пішли цією дорогою, якщо я вам казав йти іншою? – Нам правосєки порадили маршрут, вони ж тут стоять місяцями!». – «Шо ви тих ділєнатнів слухаєте? Ти хочеш, командир, під статтю піти?».

Для окремих командирів загиблі воїни були лише статистикою, а для нас – людьми зі своїми історіями та планами на життя»

Тому, зізнається воїн, часто закрадалися сумніви: чи той полковник, який приїхав з Генштабу, не здав маршрут? «А що? Потім би списали на бойові втрати. Бо для них загиблі воїни – це одиниці в статистиці, а для нас – люди зі своїми історіями та планами на життя і сім’ями. У мого найкращого друга, який на фронті загинув, троє діток залишилося, а для тих командирів, серед яких часто трапляються дебіли, втрати – це статистика, вони не думають, що для сімей – це величезне горе.

Та й зведення ООС – це не то кінця точна інформація. Ми дізнаємось тільки про тих, хто загинув на місці, на позиції, а поранених, яких не довезли потім у госпіталь, не враховують. І так було від початку війни – і триває до сьогодні, аби не «нагнітати ситуацію».

А дехто з наших воїнів не розумів, як можна добивати пораненого, навіть якщо він ворог. А я запитав його: «А якщо він виживе і потім з «граду» обстріляє мирний житловий квартал, тоді що?», – розповів боєць.

А напередодні Нового року він сам зазнав травми: через уламковий удар від міни оглух і отримав перелом ребер. Та підлікувався – і назад на фронт, цього разу у ЗСУ, хоча спочатку й не хотів, каже: там було багато зради і підлості.

Рота у ЗСУ: відсутність бойового досвіду та алкоголь

«Потрапив в 11-й батальйон «Київська Русь». Закинули у Чонгар, на Світлодарську дугу. Важко було – у моїй роті лише двоє осіб мали бойовий досвід. Ще й ротний зловживав алкоголем. І не тільки він. Частина воїнів була патріотами, а частина стогнала, що не хотіли йти воювати. А це ж була четверта хвиля мобілізації: воєнкомам ставили завдання набрати людей, то вони і брали все підряд, а потім з тими людьми мучились, бо ті пили. Врятувало з «аватарами» одне – штрафи. Бо не могли такого пробачати: а ну ж розпочнеться бій, а воїн валяється п’яний і ще, не дай Боже, по своїх стріляти буде.

«Ротний поїхав за горілкою, а воїн ледь не помер від болю»

Найдужче розізлила ситуація, коли одного разу треба було пораненого везти у лікарню. Дивлюся, а машини нема – ротний поїхав у Попасну за горілкою. А воїн ледь не помер від болю, поки ми його довезли. Тому таких «аватарів» потім ще й з ганьбою додому відправляли, а за ними – лист відповідний у село. Потім дехто навіть на коліна падав, аби листа не надсилали додому», – зізнається «кіборг».

Зважаючи на те, що взимку воювати було ще важче, боєць зважився на «авантюру». Пам’ятав: в аеропорту на даху «хлопці» вивісили національний стяг, хоча всюди були міни. А вороги бісилися, гатили по прапору щосили. Ще й слухали гімн України.

«Тому, аби підняти бойовий дух хлопців, попросив з дому синьо-жовтий і червоно-чорний прапори. Це було якраз 6 грудня – день ЗСУ. Добрався сам, оминаючи міни, до посадки, з якої вороги нас обстрілювали. І під носом в окупантів вивісив наші стяги – хоч і не без пригод. Повз почали летіли кулі – по мені працював снайпер і влучив у ногу. Кілометр повз без бронежилета, кривавив, загубив рацію. Почав кричати, добре, що хлопці побачили. Забрали і відправили на лікування та додому на реабілітацію. Але я вернувся назад – на мене чекали.

Потім дізналися, що у тих сєпарів, коли мене поранили, була істерика. Наші ж воїни ридали зі сміху, слухаючи: «Правосєки здесь, вон флагі, я бєгу». Вони хотіли кидати позиції і тікати – боялися дуже». І ми в лютому їх таки витіснили – і я забрав ті прапори як трофей додому», – розповів Смілка.

«Держава зброї добробатам не давала – здобували у боях»

Все ж боєць зізнається: армія змінювалася на його очах. «Забезпечення покращувалося, а колись навіть бронежилет не давали. Та й держава взагалі ні зброї, ні одного патрона добробатам не дала – здобували у боях у ворога. Я ж розумію все і тепер я вже як голова спілки учасників АТО Городоцького району їжджу на фронт з допомогою для хлопців».

Проте одного таки воїн не розуміє: чому в Україні, де тривають реальні бойові дії, військових вчать з підручників 50-х років? При цьому переконаний: треба  випускати офіцерів-патріотів, не лише спеціалістів. Бо частині радянських генералів на все, що відбувається, плювати.

І додає: «Нажива є – давайте говорити правду. Я багато знаю, але тільки відкрию рот – мене знищать через інформацію про зловживання високопосадовцями зі званнями та погонами. Але буду мати докази про те, хто конкретно наживається на армії – тоді і зараз, – мовчати не буду. Бо наживаються, починаючи з середньої офіцерської ланки».

Та все ж воїн переконаний: нам війна ця була потрібна стратегічно. Путін був готовий воювати з тією українською регулярною армією, яка на той час була, але не з добровольцями та волонтерами, не з народом. І тут він програв стратегічно.

«Якщо ви втомилися від війни – зайдіть на цвинтар»

«Але якщо ви кажете, що втомилися від війни, – зайдіть у будь-якому населеному пункті на цвинтар. Нема такого, де б не було могил новітніх українських Героїв, розкажіть, що втомилися, їхнім сім’ям», – каже воїн.

При цьому переконаний: ця війна показала, що українці здатні на подвиг – готові віддати своє життя, якщо стоїть висока мета.

«Багато-хто каже: треба йти вперед і це все зачистити. Але питання інше: «Хто візьме на себе відповідальність за масові смерті наших воїнів у такому разі?»  Та я хочу щиро вірити, що чогось про дії теперішнього українського Президента Зеленського, який взяв  на себе відповідальність, не знаю. Якби був план задобрити Путіна, показати відвід, а тим часом підготувати війська, нанести один потужний удар і за кілька днів зачистити Донбас. Тоді я зрозумію. Бо у нас є чітко окреслений ворог».

При цьому воїн зізнається: довелося повоювати і у мирному житті – причому із львівською владою.

«Я до львівського мера Садового маю море претензій – у його діях багато негативу. Ще й недавно частину добровольців назвав «тітушнею». А де докази? Конкретно називай прізвища, якщо так. Я, наприклад, коли мав до нього претензії, прийшов з документами 1,5 року тому щодо одного з тендерів, який здійснив його «Львівводоканал». Закупили труби – вибрали фірму, де найбільша тендерна ціна, переплатили понад мільйон. І ще й, як виявилося, фінальний бенефіціар – росіянин, який хвалиться фото з Путіним і Мєдвєдєвим. А директора «Львіводоканалу» хто призначив?

«А такий святий – рученьки як складе: «Йой, бідні хлопчики воюють». Рагуль»

Тому я прийшов на сесію міської ради і кажу: «Ви що, охр*ніли, труби в москалів купувати?». А Садовий каже заступнику: «Еее, йди, розберися, шо там ті вояки  хочуть». Я ж не витримав і «вибухнув»: «Ти шо, Андрійко, сюда йди! Ми тобі не «еее..». Без зубів зараз будеш. Ти, охрі*ів, труби в москалів купувати?». А такий святий – рученьки як складе: «Йой, бідні хлопчики воюють». Рагуль. Потім тому начальнику всього лише догану дали».

Тому тепер учасник Ігор Нескорених у 2016 році, воїн, який отримав орден «За мужність», переконаний: треба робити ставку на перевиховання молоді. Тому, згадавши, що його дід воював у Першій світовій війні, і 23-річного сина повіз на війну. «Хочу, щоб у моєму роду було щеплення від москалів на 100 років». Сам же ветеран зізнається: завжди готовий знову піти на війну, єдине – аби воювати не під будь-яким командуванням.

Всі матеріали на сайті захищені
згідно законодавства України