Іван Верстюк: Жах посеред Європи. Чи можна було запобігти цій війні

Уже понад два роки триває повномасштабна війна Росії проти України

Щодня – жертви, руйнуваннями, воєнні злочини... І все це посеред Європи, яка після перемоги над гітлерівським нацизмом у Другій світовій війні обрала гасло «ніколи знову»

Чи можна було цього не допустити? Чи можна було запобігти війні?

Відповідь «так» неодмінно призведе до пошуків відповіді на логічно наступне запитання: а як можна було запобігти та хто мав це зробити?

Відповідь «ні», у свою чергу, є своєрідним вироком потугам світової дипломатії 2000-2022 років, котра постійно мала справу з Росією, з Володимиром Путіним, і весь час нібито намагалася вирахувати його наступні кроки з метою запобігти найгіршим сценаріям.

«Українське питання» Путіна

Вже в 2000-х посол США в Росії Вільям Бернс писав у своїх аналітичних листах до Державного департаменту про те, що Путін за кожної нагоди шукає можливості поговорити про Україну, але з українського питання його просто неможливо в чомусь переконати.

Тому сьогоднішній Путін з його бажанням продовжувати війну проти України – це все той самий Путін з 2000-х, котрого успішне збройне придушення чеченського руху за незалежність однозначно переконало як у силі російської зброї, так і в необхідності регулярно її використовувати для відстоювання його бачення російських інтересів.

Сьогоднішній Путін з його бажанням продовжувати війну проти України – це все той самий Путін з 2000-х

Путін не бачив (і чи міг побачити7) навколо чого будувати свою політику в Росії з моменту приходу до влади в 2000-му, окрім як навколо реінкарнації на новому рівні реалій доби Холодної війни. Він зробив ставку на посилення міжнародної ролі та геополітичної ваги Росії через демонстрацію сили і поновлення контролю над пострадянськими країнами.

Путіну здавалося і досі здається, що це і є секрет вічного правління, котре він ніколи не втратить.

Постійне тримання Росії на передньому краї барикади боротьби із Заходом та західними впливами, насичення російського суспільства єдино дозволеною ідеологією імперіалізму давали путінському режиму простір та можливості робити будь-що у внутрішньому порядку денному. Або – просто нічого не робити, віддаючи окремі регіони на поталу олігархам та корумпованим губернаторам, аж доки вони смиренно виконували свої фіскальні обов’язки перед кремлівською касою.

Путін – це політик, котрий постійно тримає в руці глобус. Він бачить величезні розміри російської території, бачить території інших країн і всі ці роки щиро вірить, що збільшення території – це і є найголовніший сенс будь-якої політики.

Путін – це політик, котрий постійно тримає в руці глобус

Путін не керує Росією, тримаючи під руками таблиці про економічний розвиток чи доступність освіти – він керує, орієнтуючись на глобус. При цьому глобус його ніколи не мотивував на пошук взаємодії із зовнішнім світом, мотивуючи натомість на збільшення масштабів виробництва озброєння.

Кожна вироблена Рособоронпромом ракета в очах Путіна була і є можливістю відвоювати бодай кілометр чиєїсь території.

Кожен росіянин, котрий замість, скажімо, роботи на фермі, обирає службу в російській армії, в очах Путіна є більш досконалим видом росіянина – адже він стає інструментом перекроєння кордонів на глобусі.

Путін – це не про добробут росіян

Саме тому понад 20 років зовнішньої політики Путіна у Росії ведуть розмову про силу російської армії, а не про підвищення якості життя людей в регіонах.

Путін безкінечно узгоджував масштаби виробництва зброї з усіма американськими президентами, починаючи з 2000 року. Він уважно стежив за розміщенням військових ресурсів НАТО в Європі. Він дружив із тими країнами, з котрими можна було домовитися про зброю – Іран, Китай, Північна Корея, Сирія.

Цей порядок денний за 24 роки правління путінського режиму настільки витіснив з російського суспільства ідею мирного співжиття – в Європі, в Азії – що замінив собою просто все, чим може бути політика. Розвиток регіонів? Розвиток освіти? Інвестиції в будівництво? Ні, для Кремля все це було й залишається другорядним, тому що головна річ у Кремлі – це глобус під рукою Путіна.

Ця війна стала апофеозом всієї путінської політики, всіх років його царювання

А Путін безмежно вірить, що для успіхів на цьому глобусі не потрібен ні розвиток регіонів, ні інвестиції в освіту чи будівництво. Зрештою, він ніколи не хотів бачити Росію країною інженерів чи кандидатів наук – він будував країну солдат, лояльних його режиму на всіх фронтах. А тому, якщо весь сенс путінської політики – це наступ на зовнішній світ в російських інтересах, навряд чи ми можемо говорити, що війні проти України можна було запобігти. Ця війна стала апофеозом всієї путінської політики, всіх років його царювання.

Путін – це не тільки і не стільки про політику, скільки про психологію.

Уявляючи собі запитання від російського суспільства в стилі «Що ти зробив для Росії?», він не бачив іншої відповіді, аніж «я розширив російську територію» – «повернув Крим», «захопив чотири українські регіони».

Конкретика може відрізнятися залежно від того, як Путін бачить свою сьогоднішню ситуацію. Він ніколи не розглядав можливість відповісти на це запитання показниками внутрішнього розвитку Росії – інклюзивністю її економіки, розвиненістю її промисловості, доступністю її освіти для національних меншин.

Для Путіна ця війна – його потаємна хвороблива мрія

Саме тому Путін ніколи не міг закінчитися для Росії та світу нічим іншим, крім нападу на Україну.

Для Путіна ця війна – його потаємна хвороблива мрія, котру він вже не міг зупинити станом на лютий 2022 року. Мабуть, парад російських військ київським Хрещатиком – також епізод з цієї токсичної путінської мрії, якій він не мав сил протистояти.

Чи могло не бути такого Путіна?

Можемо бачити два основні періоди в політичному житті Путіна.

Перший період з руйнування Берлінського муру в 1989-му до завершення війни в Чечні наприкінці 1990-х – це період Путіна-страждальця. Він важко переживає втрату Росією колишньої радянської геополітичної ролі, турбується з приводу засилля лібералів в урядових структурах часів президентства Бориса Єльцина, перестає довіряти російським регіонам, підозрюючи кожен з них у сепаратизмі.

Другий період починається навіть не стільки з моменту приходу Путіна до влади в 2000-му, скільки з початку зростання цін на нафту та газ в середині нульових. Цей період наситив Путіна соками персональних амбіцій, котрі вже ніколи його не полишили, зрештою утворивши весь той шалений коктейль диктаторської агресивності, що панує в свідомості російського лідера зараз.

Джерело "Радіо Свобода"