Третього не дано, або Хто перепише статут ООН?

Ініціатива з проведення Глобального саміту щодо "формули миру" Зеленського передбачає участь країн, які вже голосували за засудження російської агресії на Генасамблеї ООН ще в березні 2022 року

Тоді 144 країни підтримали жертву агресії Україну і засудили агресора - рашку.

То навіщо ж знову повертатись до самого питання про ставлення країн світу до акту агресії?

Не викликають особливого захвату чи сподівання задекларовані президентом Зеленським офіційні наміри під час  конференції знайти серед країн-учасниць помічників України, які б бралися зреалізувати три з десятьох пунктів його "формули миру" шляхом переконання в їхній необхідності та корисності для пукіна і рашки.

Видається, сенс саміту, за проведення якого взялася досі нейтральна Швейцарія, в дечому іншому.

І це розуміє кремль, який, як твердить президент Зеленський, намагається саміт просто зірвати.

На відміну від голосування на Генасамблеї, участь в саміті виключає так звану нейтральну позицію учасників.

До Швейцарії приїдуть ті, хто і досі підтримує Україну як жертву агресії, хто не повівся на пропаганду "двох сторін конфлікту" або "провокування атаки на рашку" з боку НАТО та України.

Приїдуть ті, хто збирається працювати над способами примусити рашку повернути нам територію, людей, ресурси і мир.

Це – знецінення так званого штучного "нейтралітету", на шлях котрого слідом за північними країнами стала й сама Швейцарія.

Це - усунення зручної ніші для так званих "неприєднаних" країн.

Усунення цієї опції на даному етапі видається абсолютно необхідним, але й, звісно, надзвичайно складним.

Це – примус до позиціювання суб’єктів міжнародного права.

Приблизно так, як примусом до визначення є виключення пункту "проти всіх" з виборчого бюлетеня.

Або перетворення "лагідного теляти, що двох маток ссе" на здоровенного бугая, який і сам би вже робив нових телят з тими матками, та лише через смертельний бій з іншими бугаями…

А ще це висвічує формулу "хто не з нами, той проти нас" і поділяє світову спільноту на два табори.

Один табір – з тих країн, які будуть присутні на форумі, своєю присутністю засвідчать свою відданість Статуту ООН вже після двох з половиною років руйнування рашкою світового порядку.

Другий табір – з тих, хто проігнорує підтримку формули миру для України – задекларують зневагу до Статуту ООН з його базовими принципами поваги до територіальної цілісності та суверенітету країн.

І приналежність до цього другого табору, навіть якщо країна уникає зарахування і до так званої "вісі зла" - продемонструє список країн, які можуть наближатися до скасування в Статуті ООН оцих самих універсальних принципів щодо кордонів і суверенітету.

Коли Україну протягом двох з половиною років намагаються загнати за стіл перемовин з рашкою для визнання втрати своїх міжнародно визнаних конституційних територій, - то в такий спосіб намагаються оформити цей акт порушення територіальної цілісності країни як безпрецедентний виняток з універсального правила.

Тоді як саме правило в такий ексклюзивний спосіб начебто залишається збереженим.

Але сама Україна, ціною сотень тисяч життів своїх громадян пручаючись цьому "ексклюзиву", - насправді передусім дотримується міжнародного права.

Погодившись на капітуляцію перед агресором і віддавши свої території, – Україна сама порушить міжнародне право. І, за великим рахунком, підлягатиме якимось санкціям.

Тепер же обороняє ще й сусідські кордони.

І не лише європейські.

Зокрема – не дивуйтесь – і рашистські.

Адже наш східний кордон – він же їхній західний.

І коли путін отримав від своєї ради федерації дозвіл на агресію, - це була всього лише постанова про дозвіл військам ерефії використовуватись за кордонами власної країни.

Тоді у рашки ще був західний кордон.

А зараз в неї вже немає такого міжнародно визнаного кордону. Навіть невизнаного – теж немає.

Адже банда путіна примудрилася записати до своєї нелегітимної конституції українські землі, межі яких їхня так звана армія все ніяк не досягне і тим більше в жодний законний спосіб не зафіксує…

Принаймні за теперішнім міжнародним правом державні кордони мають бути міжнародно визнаними, і не самою лише жертвою агресії та анексії, а й більшістю світового співтовариства.

Ну хоч би Китаєм. Іраном. КНДР.

Хто з них визнав "нові кордони" рф?

От відбувся щойно останній візит маніяка до Пекіну.

Хіба він призвів до підписання міждержавної угоди "стратегічних партнерів" про визнання нових кордонів рашки Китаєм?

До речі.

В російському законодавстві немає юридичного визначення і "спеціальної військової операції".

Тобто все, що відбувається під цією назвою в Україні, - абсолютно незаконно і антиконституційно безпосередньо в рашистському "праві". Яке, як відомо, ще й вважається у них вищим за право міжнародне!

Саме для того, щоб залатати цю дірку в периметрі рф, такий собі Лавров вже прямо заявляє, що рашка потребує не якогось там тимчасового перемир’я, а миру!

Тобто документу, в якому, нарешті, начебто відбудеться визнання нових кордонів рашки!!

Як-не-як, а дипломат цей лавров, розуміє, що без міжнародного визнання та без реальних кордонів навіть імперія не може існувати в тих самих "геополітичних реаліях".

І імперія поспішає з вимогою цієї фіксації своїх кордонів. Бо дуже скоро все захоплене доведеться втрачати…

Відповідно й завдання тих, кому так важливо забрати в України її землі, щоб задовольнити апетити рашки, набагато би полегшилось, якби спочатку переписати Статут ООН.

Викреслити з нього оці от норми про недоторканість кордонів та суверенітет.

Тоді примушувати Україну до перемов "з урахуванням реалій на землі", можливо, було б набагато легше.

Звісно, і повторити прецедент з відбиранням територій на будь-якому іншому відтинку земної поверхні теж стало би набагато простіше.

І втратило б силу переконання Китаю, що Тайвань – саме його територія.

А ті, хто мав апетити до сусідських територій, просто радо скористалися б такою "емансипацією" від взаємного стримування.

Але наразі процес перегляду Статуту ООН лише визріває, війна його, звісно, сильно підживлює.

А очікуваний саміт миру в Швейцарії – уже й каталізує.

Зокрема, якщо Китай не їде в Швейцарію, він підтверджує власне визначення очільника Сі про прийдешній двополюсний світ.

Без милої серцю кремлівського маніяка "багатополюсності", в якій ще був можливий принцип неприєднання, або очікування переможця, або нейтралітету чи іншої форми перечікування кризи "на заборі над сутичкою".

Але оскільки публічним мотивом неучасті Китаю в саміті залишається посилання на якусь посередницьку, тобто "третю" позицію, на тлі задекларованої двополюсності, - то слово і діло Пекіну яскраво продемонструє світові хибність, шизофренічність, а не витриманість і виваженість китайської "миротворчості".

Власне, знаменита китайська тисячолітня тяглість, яка ніби-то забезпечує теперішньому Пекіну надзвичайно широкий горизонт планування і проєктування власних імперських інтересів на весь решта "варварський" світ – вже давненько викликає підозру, що це лише пропагандистський туман над реальною базарною метушнею сильно залежного від західних ринків світового виробника ширвжитку.

Тому не викликає щирої поваги манера закопилювати губу щодо "обмеженого суверенітету" України, в самісінькому центрі котрої стоїть китайське посольство і чию недоторканість та суверенітет Пекін гарантував разом з іншими членами РБ ООН.

Тому неучасть Китаю в саміті Зеленського – це фіксація Пекіна в таборі агресора.

А от чи на чолі цього табору, тобто в ролі одного з двох світових полюсів, а чи в підпорядкуванні безполюсній рашці – це окреме цікаве питання.

На недалеке майбутнє.

Але вже зараз ця фіксація позиції Китаю спонукає подальше швидке позиціювання решти неприєднаних країн, здебільшого країн так званого Глобального півдня.

Ефективним інструментом для цього процесу і стає саміт у Швейцарії – нещодавньому еталоні класичного нейтралітету, символі геополітичної "третьої сили".

Процес точно не може бути швидким, але, схоже, він вже невідворотний.

А відтак в осяжній перспективі такий поділ світу на два досить визначені табори підштовхне і розвине протистояння або до тієї самої світової війни, або до реформи Статуту ООН.

Якщо розглядати перспективу і потребу реформи, то очевидно: зі Статуту ООН має бути усунута "стратегічна невизначеність", продиктована свого часу переможцями в Другій світовій війні.

Вони хоч і були певний час союзниками проти найбільшого зла, але між собою залишались принциповими ідеологічними суперниками, та ще й всі були імперіями.

Саме в їхньому ідеологічно-економічному протиборстві і деколонізації виник той так званий "третій світ", котрий мав "дах" "руху неприєднання", а нині концентрується в образі "глобального півдня".

Ця "трикутна" модель явно давно застаріла, але мала таку комфортну інерційність, що почасти також спричинилася до теперішнього затягування агресивної війни.

Тож реформа Статуту ООН також має відобразити фактичну перемогу одного з таборів світового протистояння – авторитарного чи демократичного.

Авторитарний варіант реформи базуватиметься на так званому "праві сили".

"Право сили" є не більше ніж фіксацією права на створення правил за авторитарними правителями. Це є примат сваволі та волюнтаризму – над системністю інститутів та примату прав людини.

Ця реформа може полягати всього лише у викресленні з концептуальних принципів ООН визнання суверенітету та територіальної цілісності всіх без винятку країн.

Аби ці кордони і суверенітети тимчасово отримувалися країнами-паріями з рук якогось одного (кого саме?) світового "старшого брата".

Реформа ж ООН внаслідок перемоги демократичного табору – це втілення так званої "сили права". Як гарантії подальшої безпеки.

Це не скасування, а, навпаки, доповнення сучасного міжнародного правового поля досі відсутніми інструментами дотримання і виконання системи правил, засобами примусу порушників до їхнього виконання і покарання за міжнародні злочини.

Сила і право нерозривно поєднані, право історично є проєкцією сили. Питання лише – чиєї саме сили, а відтак – в якому часі, просторі і якими інструментами реалізується те й інше.

Абсолютна розбещеність авторитарної влади використовує сконцентровану силу безсистемно, повсюдно і лише на їй самій відомій логіці суб’єктивних "правил".

Процедурно-конституційна врегульованість демократичної системи намагається забезпечити загально зрозумілі причино-наслідкові підстави застосування сили, мінімізацію її обсягу, суспільну підконтрольність державної монополії на насильство тощо.

Дотепер співвідношення "сили права" і "права сили" залишалося якоюсь філософською дискусією для вузьких кіл еліт.

Нині це - "завдяки" агресії і війні рашки проти України - питання повсякденної практики передусім для українців.

Але все більш актуальним стає для західних демократичних суспільств.

А тепер, коли Китай зробив свій вибір – стає зрозуміло, що й для авторитарних диктаторських режимів також.

Бо вони зовсім не збираються ховатися в своїй ізольованій мушлі.

Розвинена під час західного глобалізму економіка не дозволяє ізолюватися.

Вона вимагає захоплення "варварського" демократичного світу.

Або через "пояс і шлях".

Або війною.

Або переписуванням Статуту ООН – замість війни, в парадигмі "всі війни закінчуються за столом переговорів".

З огляду на цю неуникну перспективу саміт Зеленського в Швейцарії дійсно є історичним першим кроком на шляху формування протиборчих таборів і чіткого самовизначення їхніх учасників.

Це також і заявка на формулювання непереборних для "права сили" аргументів, які покладуть початок перемозі українського світового табору.

 Ірина Погорєлова, для "Цензор. НЕТ"