Як проросійський політик Антон Яценко вирішив Умань захопити

Україна платить надвисоку ціну за свободу й виборює право на майбутнє без корупції та проросійських політиків. Але водночас у парламенті досі сидять ті, хто десятиліттями наживався на державі та вмів пристосовуватися до будь-якої влади. Один із них – народний депутат Антон Яценко, людина з багаторічним політичним стажем, одіозною репутацією та багатомільйонними статками, записаними на родичів

Яценко – не маргінал і не «вчорашній день»: він залишається при владі зараз і робить усе, щоб утримати свої позиції. Його політична біографія – це історія безпринципних переходів: від «Батьківщини» до «Партії регіонів», від олігархічних груп до «Відродження». Недарма у відкритих джерелах він фігурує як «український проросійський політик», адже саме за часів Януковича він став частиною корупційної машини, що працювала в інтересах Кремля.

Попри це, Яценко вміло вибудовує для виборців образ «господарника» і «патріота», піариться на «благодійності» та використовує будь-яку нагоду, щоб показати себе «єдиним захисником громади». І центр його політичної гри – це Умань. Важливе для всієї України місто, відоме завдяки Софіївському парку та тисячам паломників, що щороку приїжджають сюди з-за кордону. Контроль над такою точкою на мапі – це не лише про округ. Це про вплив і символічний капітал.

Антон Яценко з початку політичної кар’єри проявив себе як людина без чітких принципів, але з чітким інстинктом збереження влади. У 2007 році він пройшов у парламент від «Блоку Юлії Тимошенко», але вже через кілька років без вагань переметнувся до «Партії регіонів» – ключової проросійської сили в Україні. Саме в складі фракції Януковича Яценко працював у парламенті до 2014 року, підтримуючи режим, який інтегрував Україну у «рускій мір» і прокладав шлях до війни. Вихід із фракції відбувся лише після втечі Януковича, тобто тоді, коли триматися з «регіоналами» стало політично небезпечно.

Його участь у створенні та розвитку «тендерної мафії» остаточно закріпила за ним репутацію одного з найодіозніших українських політиків. За оцінками ГоловКРУ, через схеми «Тендерної палати України», яку пов’язують із Яценком, лише за перші пів року роботи з кишень учасників держзакупівель було викачано 930 млн грн. За два з половиною роки ця сума сягнула близько 1 млрд доларів. Не дивно, що в медіа Яценка називали «хрещеним батьком тендерної мафії».

Корупційні практики йшли поруч із схемами приховування майна. Журналістські розслідування (Bihus.Info, «Наші гроші») показали, що на тестя Яценка Івана Кравчука записані елітні об’єкти нерухомості — від палацу у Козині на 1500 кв. м із басейном і тенісним кортом до численних квартир та офісів у центрі Києва. Загальна вартість цих активів оцінюється в понад 10 мільйонів доларів. Сам депутат роками подавав порожні декларації, приховуючи реальний масштаб власного багатства, за що проти нього НАБУ відкрило кримінальні провадження за статтями «незаконне збагачення» та «недостовірне декларування».

На місцях Яценко працює за тією ж логікою: накопичені статки та зв’язки він спрямовує на встановлення повного контролю над своїм округом. У центрі цієї стратегії – Умань. Тут він методично формує імідж «єдиного захисника громади», атакує міську владу й будує паралельну вертикаль впливу через медійні кампанії, «благодійність» і звернення до правоохоронних органів.

Сьогодні він веде справжню війну за контроль над містом, використовуючи всі доступні йому ресурси: від депутатських звернень і кримінальних проваджень до Facebook-дописів у стилі «я єдиний рятівник простих людей». У своїх публікаціях Яценко малює апокаліптичний образ: мер Умані Ірина Плетньова, її заступники, місцеві бізнесмени – це «злочинне угруповання», яке розкрадає бюджет, грабує університети, нищить дитячі майданчики, залишає мешканців без укриттів і навіть закуповує телефони за кошти громади для «коханців мера». Він звітує про десятки відкритих кримінальних проваджень, вручення підозр чиновникам і підрядникам, створює міжфракційні об’єднання у Верховній Раді, аби показати: боротьба з «уманьською мафією» – його головна місія.

Фактично Яценко поставив собі за мету зруйнувати легітимність місцевої влади та показати, що лише він – справжній господар міста. Він навіть використовує резонансні історії з жорстоким поводженням із тваринами, щоб знову поставити себе в центрі: «це сталося, але я контролюю розслідування».

За цією показною активністю стоїть проста мета – перетворити Умань на особисту вотчину. Жорстка риторика про «банду Плетньової і Дикуна» – це не стільки турбота про містян, скільки метод системного політичного тиску. Яценко прагне створити враження, що без нього місто приречене на хаос, а всі проблеми – наслідок «чужої» влади. Так він веде гру на довгу дистанцію, мета якої очевидна – не допустити формування незалежної від нього місцевої еліти й залишитися незамінним для Умані навіть після війни.