Юрій Ніколов: «А чи може буть якось, що завтра прокинемось, а це все скінчилось? Ну хоть якось магічно? Може Путєн помре?»

14–18 хвилин. Днями хороша людина спитала у мене: «А чи може буть якось, що завтра прокинемось, а це все скінчилось? Ну хоть якось магічно? Може Путєн помре?»

Це настільки хороша людина, що я дуже хотів їй сказати якось пом’якше, але правду: «На жаль ні. Путєн не мислить себе без війни. А ті, хто можуть бути замість нього, скоріше за все, будуть ще більш войовничими. Бо рашисти реально з дитинства вже привчають свої нові покоління до агресії».

І ось у виданні «Foreign affairs» для англомовних розумників вийшов лонгрід з відповіддю на це питання. Це пишуть американський науковець Майкл Кіммедж і російська журналістка Марія Ліпман, що вже давно працює в США.

Куди розумніші від мене люди кажуть європейцям і всьому світу – Путєн чи путінізм нікуди не подінуться, це надовго. Треба виходити з миролюбних зон комфорту, щоб замочить його в сортірі. Трампівське обнайдіництво, що він може про щось добекатись з Путєним, це лише можливість для рашистів затягувати війну, щоб перестояти Україну.

Докладний аналіз у Автоперекладі https://www.foreignaffairs.com/unite.../putin-will-not-yield

Путін не поступиться: тиск і страждання не підірвуть рішучість Росії щодо України

Війна в Україні завдає незаперечної шкоди всій Росії. Глибокі удари України по російській території збільшили кількість жертв серед цивільного населення; порушили роботу інтернет-торгівлі — важливої галузі в такій великій країні, як Росія; а також спричинили дефіцит бензину. Обтяжена масштабною війною російська економіка демонструє низькі темпи зростання та високу інфляцію. У травні відомий російський банкір Андрій Клепач у промові, опублікованій в Інтернеті, дав відверту оцінку ситуації: Росія «відстає. Ми програємо у [глобальній] технологічній та економічній конкуренції». У деяких аспектах, додав він, «ми програємо її Україні». У серпні контрольований державою банк розвитку, в якому він працював, звільнив його за цей прояв нелояльності. Тим часом капітал непомітно витікає з країни, а вклади стрімко зникають з банківських рахунків.

Ніщо з цього не є доброю новиною для президента Росії Володимира Путіна. Протягом понад чотирьох з половиною років Росія не змогла перетворити свої величезні військові жертви в Україні на суттєві військові здобутки. Але хоча Путін не має жодних перемог, якими міг би похвалитися перед російським народом, він не стикається з жодною реальною політичною нестабільністю. Одним із тлумачень нещодавнього візиту директора ЦРУ Джона Раткліффа до Москви було те, що він поїхав туди, частково, щоб переконати Путіна в марності продовження війни. Якщо Раткліфф думав, що зможе змусити Путіна відмовитися від війни, то він просто вдавався до самообману. Замість того, щоб наближатися до завершення, війна лише загострюється. Вона не ставить Путіна в глухий кут ані політично, ані військово, і сподіватися на поступки з боку Росії або на переговорне врегулювання в найближчій чи середньостроковій перспективі було б нерозумно.

Війна, яку Путін розпочав, розраховуючи на швидку й повну перемогу, не була випадковістю. Рішення про вторгнення походило зсередини політичного устрою, який сформував Путін, — системи, що завдяки війні не стільки трансформувалася, скільки ще більше зміцнилася. Майбутні парламентські вибори, що розпочнуться 18 вересня, безсумнівно, створять враження одностайної підтримки Путіна. Реальність, звісно, складніша. Але для зовнішніх спостерігачів ключ до розуміння путінізму полягає в його внутрішній узгодженості, а не в розриві між інсценованими образами та реальним станом громадської думки. Повсякденні зміни на лінії фронту в Україні та риторичні прояви внутрішнього невдоволення не входять до числа головних турбот Путіна. Незважаючи на численні втрати, війна зміцнила путінізм і стала невід’ємною частиною російської державності.

СТІЙКА ДЕРЖАВА

Аналітики, які вивчають Росію, цілком зрозуміло, переймаються можливими змінами у внутрішньому розвитку країни — спалахом незгоди, виборами, особливо руйнівним ударом з боку України. З початку війни США та Європа очікували, що зростаючі витрати на неї обтяжать і навіть поставлять під загрозу Путіна. Проте протягом усієї війни в Росії панував спокій. Одразу після вторгнення в Україну було кілька тижнів паніки, але після цього росіяни змирилися з війною. Мятеж 2023 року, організований Євгеном Пригожиним, керівником воєнізованої компанії «Вагнер», призвів не до революції, а до його передчасної смерті. Наскільки можна довіряти опитуванням у Росії, Путін значно популярніший, ніж канцлер Німеччини Фрідріх Мерц, президент Франції Еммануель Макрон чи президент Дональд Трамп у своїх країнах.

Напередодні парламентських виборів Кремль заборонив антивоєнній політичній партії «Яблоко» брати участь у виборах саме тоді, коли вона набирала підтримку, а також засудив антивоєнного політика Льва Шлосберга до 11 років ув’язнення. Такі репресивні заходи є звичним явищем у путінській Росії — це стандартні дії системи управління, яка вже давно нейтралізувала змагання між політичними концепціями чи зіткнення між конкуруючими партіями. З Росії не лише зникла партійна політика без особливого видимого спротиву, але й взагалі немає антивоєнного руху. Багато росіян, можливо, не вважають режим Путіна таким, що дбає про суспільне благо, що могло б пояснити відтік капіталу з країни, але цей режим також сприймається як даність — віддалена реальність, непідвладна зовнішньому впливу.

До війни Путін десятиліттями займався блокуванням каналів політичної опозиції та політичної діяльності, незалежної від держави. Його чверть століття при владі ознаменували дві взаємопов’язані тенденції: неухильна консолідація його правління та зростаюча мілітаризація Росії. Путін, який став президентом Росії у 2000 році, міг здаватися одночасно багатьма особами: модернізатором, реформатором і сильним лідером. Але як би він не позиціонував своє лідерство, його інстинкт до влади був гострим — а влада для нього завжди була синонімом контролю. З самого початку він неухильно розширював свій контроль над державою, ЗМІ та бізнесом. До 2012 року, коли його втретє обрали президентом Росії, він мав контрольний пакет акцій у всіх трьох секторах.

Путін пов’язав своє сходження до влади з ліквідацією опору. Його просування до домінування над Росією було поступовим і лінійним: він взяв під контроль національні телевізійні мережі, позбавив повноважень регіони, які могли мати суперечки з Москвою, змусив олігархів відмовитися від своїх політичних амбіцій і перетворив усі політичні партії на порожні оболонки. Позбавлені політичного впливу, олігархи перетворилися на його заможних васалів. Тривала боротьба проти найвидатнішого критика його правління, опозиціонера Олексія Навального, завершилася смертю Навального у 2024 році під час ув’язнення. Після 2022 року більшість незалежних ЗМІ, що залишилися в Росії, разом із сотнями тисяч громадян, які виступали проти війни, втекли у вигнання; будь-які критики, що залишилися в Росії, стикалися з загрозою переслідувань. Наразі відсутність значущої опозиції є просто статусом-кво.

Путін використав свою владу для мілітаризації держави та суспільства — тенденція, яка, у свою чергу, зміцнила його владу. Він вклав значні кошти в оборону. Він зробив вшанування перемоги у Другій світовій війні основою національної ідентичності країни та заохочував мілітаризацію Російської православної церкви. До моменту вторгнення в Україну у 2022 році цю операцію відкрито підтримали патріарх Кирило та більшість духовенства церкви. До цього Путін розпочав чимало воєн і військових операцій — у Чечні, Грузії, на Україні вісім років тому та в Сирії. Він уникав переведення Росії на воєнний стан, водночас роблячи саму війну постійним явищем. Тож для росіян війна стала звичною, але не нав’язливою. З самого початку свого президентства Путін визначав Росію в героїчних термінах, прославляючи себе як лідера, який повернув їй належний статус шанованої великої держави. Після 2022 року це героїчне зображення Росії набуло набагато більш відверто мілітаристського забарвлення.

Поступове накопичення воєн, які можна було зобразити як принаймні частково успішні — і які не погіршували рівень життя росіян чи їхнє почуття безпеки — сприяло тому, що росіяни терпимо ставилися до війни в Україні, яка триває набагато довше, ніж спочатку очікували. Протягом останніх чотирьох років місія Кремля полягала в тому, щоб переконати росіян, що війна — це аж ніяк не надзвичайна ситуація. Це необхідний стан речей, з огляду на численних ворогів Росії, і цілком виправданий, з огляду на місію та могутність Росії.

СИЛА У ПУСТОТІ

Російська політика — це не будівля без тріщин. Під замерзлою поверхнею накопичується невдоволення війною. Згідно з опитуваннями, проведеними 9 серпня Інститутом «Левада», багато росіян воліли б мирні переговори замість триваючої війни. Деякі підприємці та працівники, особливо на малих і середніх підприємствах, розчаровані різким підвищенням податків. Якщо економічна ситуація погіршиться, а війна кине ще темнішу тінь на повсякденне життя, це невдоволення може поглибитися. Поки що тріщини залишаються невеликими. Критика Клепача була скромним жестом публічного незгоди проти будівлі влади, яка залишається більш ніж грізною. Путін має інституційні та практичні засоби, щоб робити те, що він бажає. А він, перш за все, бажає вести війну.

В основі управлінських намірів Путіна лежить підкорення України та примушення Заходу визнати цей результат. «Рано чи пізно Україна втратить [свої] західні території», — передбачив Путін у липневій промові перед військово-морським флотом. Це не була випадкова фраза. Він мав на увазі, що Росія неминуче контролюватиме східну Україну, тоді як Польща, Угорщина та Румунія поглинуть західну частину країни; з часом Україна перестане існувати. Неіснування України було тезою есе, яке він опублікував за сім місяців до вторгнення. За останні чотири роки його позиція не пом’якшилася й не стала поміркованішою. Навпаки, путінізм з часом став ще радикальнішим, оскільки зміцнив свої позиції; війна є парадоксальним джерелом впевненості цієї системи в собі.

Не здатний уявити собі поразку, Путін майже не відчуває тиску, щоб йти на поступки. У нього не вичерпалися військові можливості, і він, можливо, справді вірить, що може перемогти. Значні збройні сили Росії мають достатньо людських ресурсів, щоб вести виснажливу війну, і достатній виробничий потенціал для виготовлення величезної кількості ракет і дронів. Країна вистояла, незважаючи на ізоляцію від Європи та США через санкції та ускладнення транскордонних подорожей. Російська економіка постраждала внаслідок спотворених відносин із зовнішнім світом, зокрема через розрив зв’язків із Європою — її природним торговельним партнером, — але росіяни не мають політичних інструментів, щоб висловити своє невдоволення. Вони є лише спостерігачами процесу прийняття рішень, який не піддається публічному контролю. Усередині Кремля значні багатства Росії є необмеженим ресурсом для Путіна. Вони дають йому можливість винагороджувати друзів, індоктринувати російську молодь і вести війну безкінечно.

Дійсно, Путін, можливо, віддасть перевагу нескінченній війні — як би жахливо це не звучало — перед компромісами, пов’язаними з переговорним врегулюванням, яке не рівнозначне капітуляції України. Під час липневої зустрічі з військовослужбовцями ВМФ він говорив так, ніби не бачить нічого, крім масштабів війни: «Ми повинні разом подумати про те, як зберегти цей [дух воєнної боротьби] для майбутнього», — зазначив він. Для Росії було б божевіллям розпочинати повномасштабну конвенційну війну з європейськими країнами, але Москва посилює свою неоголошену неконвенційну війну через акти саботажу в Європі. Поширення війни на російську територію може навіть посилити підтримку Путіна, розпалюючи оборонний патріотизм, особливо серед росіян, які ненавидять «Захід». Протягом років Путін втовкмачував ідею, що «колективний Захід» налаштований на шкоду Росії. Тепер він може стверджувати, що його слова підтвердилися.

Кремль може подавати демонстрації військової сили, навіть без перемоги, як доказ російської незалежності у міжнародних справах — суверенітету, як каже Путін. Європа та США не можуть вказувати Росії, що робити. Вони не можуть вигнати російські війська з України або змінити розрахунки Кремля за допомогою економічного тиску. Росія часів Бориса Єльцина намагалася уникнути розширення НАТО. Путін, який вважає Єльцина та Михайла Горбачова, що був до нього, слабкими лідерами, наполягав на мілітаризації як засобі забезпечення здатності Росії сказати «ні» Європі та США. Його наголос на автономії Росії — це не особиста примха. Це лежить в основі його внутрішньої популярності.

Незважаючи на те, що Путін очолює щедро фінансований військово-промисловий комплекс, він не особливо вправний у стратегії. Його зовнішня політика має певну порожнечу: йому важко поєднувати примус із переконанням, а ще важче будувати відносини, що мають довгострокову легітимність. Падіння Ніколаса Мадуро залишило Росію майже без впливу у Венесуелі. Повалення сирійського диктатора Башара аль-Асада змусило Дамаск обмежити військову присутність Росії у східному Середземномор’ї. Російський вплив слабшає в Центральній Азії, у Молдові, в Азербайджані та, останнім часом, у Вірменії (хоча не в Грузії), а Росія здобула незалежність від Європи та США ціною посилення залежності від Китаю — це ризикований крок.

Ніде порожнеча російської зовнішньої політики не є такою очевидною, як в Україні. Росія неймовірно далека від тієї перемоги, яку Путін уявляв собі в лютому 2022 року — контролю над усією територією країни та її населенням. Путін може сіяти хаос в Україні й, можливо, домогтися прийнятного для нього перемир’я, але він не зможе завоювати Україну. А непідкорена Україна — чи то через боротьбу, чи то через пам’ять про жахи російського вторгнення — становитиме для Росії постійний стратегічний виклик. Путін, ймовірно, розраховує, що Європа втомиться підтримувати Україну. Але протягом чотирьох з половиною років тенденція явно йде в іншому напрямку. Чим більше страждань Росія завдає українському цивільному населенню, тим більше Європа інвестує в оборону України та власну.

Проте всі ці виклики не є непереборними для Путіна. Те, чи робить Росія помилки, чи служить повсякденним інтересам росіян, є другорядним порівняно з його проектом зміцнення державної влади як такої. Парадокс путінізму полягає в тому, що стратегічна посередність може посилити стійкість режиму — якщо не назавжди, то принаймні на досить тривалий час. Чим більше говорять про те, що Росія живе у ворожому світі, тим більше вона опиняється прив’язаною до автократа, захопленого силою.

ВІЧНА ВІЙНА

Розмірковуючи над міцністю путінського режиму, аналітики іноді мріють про більш поступливого наступника. Кремль, який, безсумнівно, має плани щодо наступництва, не може гарантувати, що їх буде дотримано у разі смерті Путіна або його відходу від влади. Проте путінізм має відносно хороші шанси вижити після закінчення кар’єри свого засновника. Опозиційні рухи та революції вимагають організації. (Організація була одним із найвидатніших талантів Володимира Леніна, що допомогло йому очолити єдину в російській історії успішну революцію «знизу».) Неорганізоване невдоволення мусить протистояти потужним спецслужбам, які Путін та його соратники мають у своєму розпорядженні. Наступника Путіна, який зміг би зберегти ці інструменти, буде важко усунути, навіть якщо містична аура Путіна не піддається передачі.

Політики у США та Європі мусять змиритися з тим, що Путін продовжуватиме свої військові дії. Економічна стагнація та скептицизм громадськості відволікають увагу від головного: на сьогодні умови, що зумовили цю вже тривалу війну, є органічною частиною відносин Росії з Європою — визначальним чинником, який буде надзвичайно важко, а то й неможливо, викорінити. Путін пережив чимало криз: війни в Чечні наприкінці 1990-х років та у першому десятилітті цього століття; затоплення підводного човна «Курськ» у 2000 році (що зробило його некомпетентним і безпорадним); численні масштабні терористичні атаки; фінансову кризу 2007–2008 років; а також заколот Пригожина, серед іншого. Можна стверджувати, що більшість російських еліт протягом довгого правління Путіна підкорялися Кремлю не через глибоку лояльність чи ідеологічну солідарність. Вони робили це з опортунізму, а зараз дедалі частіше підкоряються через страх.

Путін готовий вести цю війну ще багато років, і не тому, що його радники обіцяють йому швидку перемогу, хоча, можливо, так і є. Війна є невід’ємною частиною путінізму, так само як і путінізм є невід’ємною частиною війни. Його система управління дає йому свободу робити те, що він хоче, і його спадщина та війна тепер нерозривно пов’язані. І він, і Росія налаштовані на тривалу боротьбу.

Джерело: Фейсбук